Поезія. Улюблене українською.

[Вредное]

Тала Пруткова

Про що нам сьогодні розкажуть ворони, послухай-но.
І в ритмі якому трава у саду буде рухатись.
І діти кричатимуть що, захлинаючись радістю.
І пісня яка зазвучить по захриплому радіо.

Напевне, ми ляжемо поряд під мокрими вишнями,
і крила комах опадатимуть нам на лиця.
Зростатиме світло, і ми таки станемо вищими.
І ти подаруєш мовчання – віддасться сторицею.
А я подарую прощання з речами колишніми.

Тоді в Монтенегро на білім собаці полетимо.
І будемо їсти суцвіття акацій та ескімо.
І діти кричатимуть щось беззмістовне до радості.
І гратиме, гратиме, гратиме десь не по радіо…

Ми будемо рвати бруднющі листки подорожника,
щоб їх прикладати на збиті свої коліна.
Хоч шкіра розмічена – жаль, не від сміху – зморшками,
зашорена пам'ять і вже порубцьовані спини,
я знаю, все вийде. І він, як завжди, допоможе нам.
Ми зможемо...

[[email protected]@]

***
Мені гармонійно в моєму раю,
де чорні собаки не тихнуть до ранку,
де можна щомиті казати: "люблю"
піонам, калині, криниці і ганку.

Тут вже облетів на акації цвіт,
а кущ бузини розкрива парасолі,
зозуля комусь накувала 100 літ,
і пух прилетів від чужої тополі.

тримаюсь щосили за синій Дніпро,
який підгляда у мій рай з-за каштанів,
і скрізь, де ще можна, саджу "на добро",
а то розучуся - і раю не стане.

[Ґвинтик]

Василь Стус

СПОМИН

Забуте — розіскрись!
...Така ж, як і колись:
Хода, і очі, і коса на плечі.
У добрім сні
Згадались ви мені.
Я вас чекав. Сочивсь
Між віття вечір.
Багато бачачи,
Ми мало пізнаєм,
А часом — тратимо,
І вже до цього зжились.
Я не кажу — любив
(Було ж бо це колись?),
А нині
Ви мені наснились.
Я вас чекав. Крізь сум
Ловив я дальній шум,
І враз, сліпий, відчув
Знайомі кроки...
Я не кажу — любив.
Любить — це кожну мить
Віддати на життя,
Тривогою високе.
І вечір з нами брів,
Аж поки не згубивсь
Поміж дерев... Давно...
О, як давно було це...
А зараз — все забув.
А зараз — все згубив...
І никнуть спогади,
Мов маки. Рік по році.
Слова? Нащо слова?
Печаль, як удова
Спинилась при вікні
І тужить за тобою...
Я нині вами снив,
Неначе знову стрівсь
З важкою
Кароокою бідою.
Утрачене — вернись!
Така ж, як і колись:
Хода, і очі, і коса на плечі.
Ти в радості одна,
І в горі ти одна.
Від тебе —
Ні рятунку. Ні утечі.

1959

[Ґвинтик]

МІСЯЧНЕ СЯЙВО

Твоя душа — витворний краєвид,
Яким проходять з піснею і грою
Чарівні маски, радісні на вид,
Та сповнені таємною журою.

Вони співають на мінорний лад,
Як від любові їм життя розквітло,
Та радості не чути з тих рулад,
Що в місячне перецвітають світло.

В тім сяєві, урочім і сумнім,
Пташки не переснять своїх фантазій,
А водограї видивом струнким
Між мармурів ридають у екстазі.

Поль Верлен
Перекладач: Микола Лукаш

[Ґвинтик]

Тарас Шевченко-Задунайський

Любіть українок

Любіть українок, як сонце любіть,
Як землю батьківську — без тями.
Не бійтеся щирість свою проявить
Словами, губами, руками...

За карії очі, за вигин спини,
За коси русяві — як жито.
За викот глибокий, і те, що за ним...
За все, що зуміли вхопити

У спальні, на кухні, у свіжій траві,
В машині, в коморі, у гаю
Любіть українок, де стрінете ви —
І хай вам Господь помагає!

Любіть галичанок, бойкень та лемкинь
Гуцулок любіть, подолянок
Таврійські дівки, слобожанські жінки —
Не знайдете кращих коханок.

Любіть гагаузок, болгарок струнких
Угорок, грекинь, караїмок
І кримських татарок – бо люблячи їх
Ви любите все ж українок!

Любіть українок, негайно любіть!
Даруйте вірші їм і квіти,
Бо кожна нелюблена, втрачена мить
Примушує жінку старіти

Любіть українок — щотижня, щодня
А буде можливість — і двічі
Бо жінку (та ще й не одну) вдовольнять —
Робота така чоловіча

Життя в Україні дає нам урок —
Затямте, Тарасові діти:
Єдина можливість приборкать жінок —
Це їх РЕГУЛЯРНО любити!

[Natala]

Цикаво чи сприйме модератор цей вирш российського классика за мовне порушення, чи зробить виключення? Боже ж, як актуально, хоча 85 рокив минуло!
А чи не тому актуально, що и зараз видбуваються процеси, подибни до "розстриляного видродження"?

Насолоджуйтесь (нажаль тут чомусь не вдаэться зберигти поламанисть рядкив по-маяковськи):
====

Владимир Маяковский

Долг Украине

Знаете ли вы
украинскую ночь?
Нет,
вы не знаете украинской ночи!
Здесь
небо
от дыма
становится черн_о_,
и герб
звездой пятиконечной вточен.
Где горилкой,
удалью
и кровью
Запорожская
бурлила Сечь,
проводов уздой
смирив Днепровье,
Днепр
заставят

на турбины течь.
И Днипр_о_
по проволокам-усам
электричеством
течет по корпусам.
Небось, рафинада
и Гоголю надо!

-----

Мы знаем,
курит ли,
пьет ли Чаплин;
мы знаем
Италии безрукие руины;

мы знаем,
как Дугласа
галстух краплен...
А что мы знаем
о лице Украины?
Знаний груз
у русского
тощ -
тем, кто рядом,
почета мало.
Знают вот
украинский борщ,
знают вот
украинское сало.
И с культуры
поснимали пенку:
кроме
двух
прославленных Тарасов -
Бульбы
и известного Шевченка, -
ничего не выжмешь,
сколько ни старайся.
А если прижмут -
зардеется розой
и выдвинет
аргумент новый:
возьмет и расскажет
пару курьезов -
анекдотов
украинской мовы.
Говорю себе:
товарищ москаль,
на Украину
шуток не скаль.
Разучите
эту мову
на знаменах -
лексиконах алых,
эта мова
величава и проста:
"Чуешь, сурмы заграли,
час расплаты настав..."
Разве может быть
затрепанней

да тише
слова
поистасканного
"Слышишь"?!
Я
немало слов придумал вам,
взвешивая их,
одно хочу лишь, -
чтобы стали
всех
моих
стихов слова
полновесными,
как слово "чуешь".

-----

Трудно
людей
в одно истолочь,
собой
кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,
мы не знаем украинской ночи.

[1926]

[Ґвинтик]

Василь Стус

Тріпочуться троянди, мов живі,
обтяжені дощем, шаріють з ранку.
Вертай до хати, вилюби коханку
і обцілуй від ніг до голови.
З її пахучих вранішніх долонь
спиватимеш молозиво кохання,
коли ряхтять троянди спередрання
і спить, як породілля, оболонь.

25.9.1972

Йоганн Ґете в перекладі Василя Стуса

ВІДВІДИНИ

Я б прокрався до своєї любки,
тільки ж замкнені у неї двері.
Ох, коли б то мав ключа в кишені,
аби стиха увійти до хати.

Дівчини не стрів би я в світлиці,
не знайшов би і в її кімнаті,
поки аж покій не прочинивши,
я побачив би, як до канапи
моя люба голову схилила.

За роботою вона заснула,
не пускаючи із ніжних пальців
ні ниток, ні шпиць, ані в’язання.
Сів би я скраєчку на канапі,
сну її сполохати не смівши.

Чарувався б спокоєм чудовним,
подивляв би склеплені повіки,
губи, на котрих спочила вірність,
щоки, що милують погляд рідним.
Тільки щире й безневинне серце
злегка зворушає сонні перса.
Розметалося дівоче тіло,
сповнене солодкого бальзаму.

«Розбуджу» — причаєне бажання
налягло б на душу звеселілу
і заслало б мій бентежний погляд.
Як же, моя люба, напівсон твій,
кожен погляд твій зрадливий може
не подати звістки, що на тебе
ніжний погляд милого чекає?

Вічка золоті твої закриті, —
ті, що поглядом мене чарують,
І вуста солодкі не зворушить
ані мова, ані поцілунок.
Розв’язалася чудовна стрічка,
нерухомі твої ніжні руки,
що мене так часто обіймали,
і долоня, подруга чарівна
милих поглядів твоїх скрадливих.
Від кохання я утратив певність,
хто це — я ачи Амур крилатий?
Із очей відкинувши запону,
так закохано тобою мріє!

Довго б так сидів я і втішався
цим любовним скарбом свого серця,
що у сні здавався ще милішим.
І не зважився б її збудити,

а поклав би двоє померанців,
дві троянди я поклав би стиха
і навшпиньки вибрався б із дому.

Ти відкрила б вічка, моє щастя,
враз помітила б дари барвисті
і, напевне б, дуже здивувалась
дружньому данню й закритим дверям.

Стріну янгола я, ледве смеркне.
І вона сторицею віддячить
за офіри ніжного кохання.

************************************

Як белькотіння це жагуче
так дивно одмінив папір!
Тепер ходи із двору в двір
і листя підбирай осіннє.

Те все, що в обширі ховалось,
розгублене — то тут, то там,
в одну обкладинку убгалось,
одкрившись приязним очам.

Що вірші з вадами — не дивно:
докінчуй книжечки — і край.
Світ повен протиріч. І знай —
ти суперечливий зарівна.

[Вредное]

Вона не знає,чим пахнуть в інших містах вокзали,
у неї немає на це часу, вона нервово шукає моє радіо
серед океану своїх шухляд,
коли вже спізнюється, коли благає домашніх, щоб зав’язали
хвилі в один позитивний заряд.
Прощання тягнеться жуйкою через всю стометровість думок,
зупиняється на середині, прикручує поглядом на живіт.
І ноги в такі хвилини ніби не мають кісток,
ніби написано: падай, весною розтанеш, більше з ним не живи.
І коли ми обіймалися, мов дерева у лісі, я казав:
твоє серце стікає у ритми годинника на пероні,
кожне місто і кожен вокзал
веде на твої долоні.

М. Едель.